Мода на мурали прийшла до Одеси. Не все, що модно,  красиво і доречно. Зустрілися з художницею, співачкою, перформеркою Лесею Вербою. Поговорили про нескінченність трактування мистецтва, про гігантоманію без меж, про наркотики, про оголення серця, про Roxette на «Х-факторі», про Богдана Титомира і борщ.

Лесю, ти малюєш в Одесі мурал. Ольга Балашова, київський мистецтвознавець, критик, кандидат філософських наук, вважає, що «головний акцент у будь-якій роботі з публічним простором слід робити на комунікації, важливо сформувати товариство навколо місця, з яким працює художник, щоб воно далі розвивалося незалежно від волі автора». Вона каже, що публічне мистецтво  це не про створення об’єкта, який комусь подобається чи ні, а про те, як нам домовитися між собою. Завдання в тому, щоб змінити звичний погляд на простір, зробити публічним не те, що ми бачимо, а те, що стоїть за цим. Потрібно звернути увагу на речі, які здаються не завжди і не всім очевидними. Що стоїть за твоїм муралом?

У мене з тим, що стоїть за муралом, все очевидно – так вже вийшло, не довелося нічого вигадувати. За стіною, на якій я малюю, розташований театр духової музики, і мурал – він як уособлення музичної душі Одеси. Зірки світового рівня класичної і джазової сцен, унікальний дух авантюризму і нескінченних страждань одеських пісень – вуличного фольклору, заяложеного до неможливості, і тепер є одними з головних особливостей, «фішок» нашого міста. Мій малюнок продовжує філософію наповнення самої будівлі, призначення його як театру духової музики. Для мене особисто це гігантська афіша передчуття атмосфери свята, музики, драйву, із часткою гумору.

Як ти вважаєш, чи завжди потрібно думати над об’єктами мистецтва?

Думаю, що не завжди. Дивлячись, як трактувати «думати над об’єктами». Кожен реагує, створює і сприймає по-своєму на різних рівнях сприйняття. Десь важлива безпосередньо ідея, десь колір, техніка і манера передають початковий посил. Сприйняття кожного глядача – нескінченне трактування об’єкта.

Тобто необов’язково розбиратися в мистецтві, щоб насолоджуватися ним або щоб бути причетним?

Мені здається, що необов’язково, якщо є здатність чимось насолодитися й емоційно прореагувати, винести для себе свою індивідуальну причетність. Важлива глибина внутрішньої культури кожного з нас.

Є думка в середовищі мистецтва, що без певного рівня знань ти не можеш включатися в процес обговорення і висловлюватися. «Гарно» / «негарно» – взагалі заборонені визначення. Чи підтримуєш таку позицію? Припустімо, я не в контексті, я повз проходила, я можу говорити про мурал Лесі Верби?

Будь-хто може «щось говорити», інша справа, наскільки це має значення для автора, для результату. Є авторитетні думки фахівців, критиків, до яких варто прислухатися для свого подальшого зростання та розвитку, інші коментарі сприймаю як «інфошум». Зараз мені самій складно говорити про свій об’єкт конкретно, тому що я на півдорозі, але мій малюнок і ескіз до нього – не надуманий, він надиктований простором. У цьому випадку я як транслятора швидше себе сприймаю, моя справа – максимально щиро, чисто, якісно та професійно передати посил.

Ти взагалі транслятор, мені так здається. Я розповідаю вдома рідним, що у мене є ось такий друг Леся Верба. Запитують, чим вона займається? Я відповідаю: «Вона транслює. Коли вона щось робить, таке враження, що це просто пре з неї». Я вжила слово «пре», вибач, але я вживаю такі слова.

Мене розпирає мурал.

Я не тільки про мурал, я взагалі про всі твої роботи.

Так, це через мене проходить щось.

Усе це дуже умовно про «транслятора» тощо, але коли це є, чесно, це буває видно по художнику, що його робота йде через певний неконтрольований канал.

У мене коли запитують: «Як ви це робите?», «Який масштаб? Які сітки?», мені смішно, і я кажу: «Не знаю, я просто роблю». І я справді не знаю. І при цьому намагаюся думати, а як же роблять всі інші? Може, вони якось роблять по-людськи, по-нормальному. Головне – результат повинен бути таким, щоб я відчувала: «Так, це воно». Намагаюся завжди, якщо чимось займаюся, то в цей момент бути на 100 % включеною саме в поточний процес. Сьогодні був дощ і було холодно, але я не могла зупинятися, тільки малюнок в цей момент був важливий.

Я весь день думала про тебе. Як взагалі вона там висить зараз на цій вишці в цю погоду?

Ти знаходишся у такому стані, що не бачиш і не чуєш нічого стороннього, тільки одна фарба змінює іншу. Немає ні голоду, ні втоми, тільки потім вже, коли ти сходиш вниз на землю, ти розумієш, як виснажена.

Яка процедура в Україні узгодження публічного арту? Що ти знаєш про цей процес? Адже мурал – це не графіті. Потрібен дозвіл муніципальної влади.

Мене оминула ця чаша. Я повинна була тільки надати ескіз, й організатори терпіли максимально довго, скільки можна було терпіли, поки я його надам.

Там була чиясь заготовка на стіні, до тебе. І це вже історія, коли ти не малюєш на чистій стіні.

Була скандальна історія, яка пройшла повз мене. Якось я пропустила її в своєму інформаційному полі. Художник із Барселони почав працювати на цій стіні. Як з’ясувалося пізніше, він п’ять разів не міг «пристрілятися», щось не йшло в нього. Витративши гонорар, він ще до того ж звинуватив організаторів і зник, не доробивши й половини роботи. «Не хотіла жінка грати на скрипці». Але я про це все не знала до певного моменту. І ось не магія, але іронія долі була в цьому проекті. У серпні мене запросили попрацювати в цьому музичному театрі як солістку джазового біг-бенду. Саме на джазовому підйомі, після репетиції, я поклала око на цю стіну. У мене була із серпня фотографія цієї стіни, ще чистої, із величезним рекламним щитом, ще влітку думала, що було б чудово розписати її. У голові визрівав, збирався ескіз.

Загалом, була невдала спроба, людина не справилася, і після цього тобі запропонували цю стіну?

Мені запропонували спочатку обіграти розпочатий вже мурал, була група людей, які були готові закінчити розпочатий ескіз.

Як вирішувалося це питання?

Жодним чином. Я просто сказала, що для мене це все одно, що доїдати після когось, і тим паче, що там негативні емоції художника. Хоча сама по собі ця історія цікава, і можна було б обіграти, але мені здається, що це було б для іспанця ще більшим приниженням. Тому я сказала: «Давайте зробимо своє».

І ти нічого не знаєш про процедуру затвердження ескізу, погоджувальних документів?

На жаль, чи на щастя, нічого не знаю. Є Олена Орлова, вона продюсер цього проекту, вона берегла мене ​​від адміністративних проблем.

Вважається, що в паблік-арт художник не має права нічого нав’язувати. Як ти будуєш зв’язок із простором і людьми, які в ньому постійно співіснують? Я зрозуміла вже, що тобі пощастило, що є театр, і що ця комунікація вже була. В Одесі питання муралів вкрай гостре: є ж узагалі жахливі повітряні кулі з символікою міста, неймовірна одеська тематика з огидною технікою  прецедентів «зла» у нас вистачає. Твій мурал розташований у дуже серйозній точці  це Пересип, і це пуп одеського всесвіту. Портал у центр, у культурне життя з якоїсь абсолютно іншої території. Повз твій мурал будуть проїжджати щодня тисячі людей. Ти готова нести відповідальність за нього?

Звичайно, це дуже відповідально, я здобула величезний кредит довіри в організаторів і містян. Мені не хотілося «навантажувати» простір, тому там знаходиться геометрична музична абстракція, взаємодія ліній і фарб зі своїми патернами й внутрішнім рухом. Для звичайного перехожого вона розрахована просто, щоб дати йому позитивну емоцію.

Фарби роблять свою справу. Але хтось обов’язково прийде плюнути.

Завжди знайдеться місце, куди плюнути. Там, внизу, в мене будуть спеціальні хвилі – вони зможуть доповнити ресурс.

Що таке відповідальність художника?

Твоя робота повинна бути настільки переконлива, щоб відповідальність автоматично знімалася.

У сучасного мистецтва дуже широкий спектр, воно охоче відгукується на прогрес і діяльність людини в принципі. Хто для тебе сучасний художник?

Сучасний художник у моєму розумінні – це людина, яка створює з нуля, оголює проблеми сьогодення. Людина, яка відтворює «з нічого», що пропускає крізь себе. Дуже багато вторинного, третинного як наслідок, а не причина, перепрочитання об’єктів мистецтва, що вже існують. А хотілося б зазирнути в невідомість, у безодню, проявити звідти. Це сприйняття особистої порожнечі та створення своєї можливої ​​реальності, для мене це важливо. Коли проявляються прості істини, і це не треба заштовхувати в глядача.

Тут не згодна. Сучасне мистецтво завжди шляхом заштовхування відбувається. Поведи зараз мою маму в Барселону в музей сучасного мистецтва  вона знепритомніє в першій ж залі, і її треба буде виносити ногами вперед, тому що вона скаже: «Що це за мурал без літери “л”?!»

У неї така буде природна реакція, значить це взаємодія.

Дуже багато людей буде з такою реакцією. Більший відсоток.

Я маю на увазі, що якщо це справжня річ, тоді людина непритомніє по-справжньому, і це момент взаємодії. Мені здається, що сучасне мистецтво зараз проявляється триєдино, тобто є об’єкт, є посил, і є об’єкт впливу. І полягає воно саме в резонансі з глядачем, у переході з площинного воно продовжує жити, разом із післясмаком, воно йде разом із глядачем і продовжує в ньому там зріти.

Що б він не відчував?

Що б він не відчував.

Леся Верба  людина-оркестр. У найкращому сенсі цього виразу. Що за історія з Богданом Титомиром у тебе була?

Дуже смішна історія. Мені іноді здається, що все це якийсь сюрреалістичний серіал, в якому відбувається моє життя. Я не знаю, коли він закінчиться, він якось посилюється.

А як же постсюр?

Нові знаходить простори для більш глобального прояву – мурал, наприклад. Наді мною вдома знущаються, жартують, що моя гігантоманія нарешті виплюхнулася, і співачка я, яка малює, або художник, який співає, – це питання для мене.

Складне питання?

Без відповіді питання. Мені кажуть: «Давай ти краще будеш художником, який співає – це крутіше», або, наприклад, у Москві коли ми жили, до речі, у період Богдана Титомира, і був період виживання, я ще стригла і як візажист працювала. У мене там було різьблення по черепу – я називаю так художні розписи на коротких стрижках небезпечною бритвою. Загалом, усілякі трансформації з людьми. І одна моя подруга, така вже підстрижена, пофарбована, нафарбована, переодягнена, говорила: «Боже мій, я скажу, що мене підстриг художник!». А я кажу: «Будь ласка! Тільки не співачка». А з Богданом Титомиром це було про те, як на сцені з’являється п’ятий персонаж, у якого начебто незначна роль, але він змінює всю п’єсу разом. Насправді сюжет від цього змінюється абсолютно. У нас була весела музична молодість.

Це який рік?

2004-й. Веселі роки – розпад великого складу гурту «Діти Фіделя» і московські пригоди. Виходить, що в студентські роки мене взяли до цього складу, і мені було дуже складно, тому що вони всі були такі модні-блатні після свого музичного училища, а я просто була дуже самовпевнена, яскрава, але інженер-економіст.

Танк. Самовпевнений яскравий танк.

Веселий танк, панківський і при цьому швидкий до навчання. Йшла до кращих Вчителів, про яких мріяла. У 2000 році познайомилася на фестивалі «Червона Рута» з Юрієм Кузнєцовим, він був у складі журі. Я стала переможцем по області, а він тоді мені поставив діагноз «Сценічне божевілля». І ми почали спілкуватися. Показала свої пісні на бандурі, він мене збагатив знаннями про напій Bardolino і величезною кількістю добірної джазової музики. Потім на його богемному Дні народження в ресторані «Кларабара» познайомилася з Тетяною Боєвою. Якраз тоді відбувся її великий концерт-бенефіс, і я напросилася до неї в учениці. Страшно боялася до неї підійти, але все-таки зважилася. З «учениць» перейшла в ранг «доці», з голеною головою була доця на ім’я не Леся, а Лися. Зі складу «Дітей Фіделя» у нас вийшло два ансамблі, і ми перейшли хто куди, оскільки таким величезним складом нас ніде не могли прийняти. Моя половина працювала в злачному місці «Капітан Морган». Після якоїсь тусовки туди приїхав Богдан Титомир. Познайомився з моїм колишнім чоловіком (він приголомшливий, геніальний бас-гітарист, правда, «злегка неадекватний»), і ми отримали пропозицію виступити в Москві. Титомир експлуатував нас як музичних гастарбайтерів, ми були щасливі, молоді, амбіційні й легкі на підйом, не зважаючи на те, що в мене зовсім маленька дитина. У нас були концерти в Москві, Богдан був як імпресаріо, ми працювали як його акомпанементи, і в якийсь момент нам зателефонували з клубу – творче об’єднання Gazgolder запросило нас на зйомки кліпу Богдана Титомира «Життя таке коротке». Я там теж є, дуже смішна. Доводилося косити під хіп-хоп дуринду, допомагала моя художня пристрасть до видозмін, я могла одягти перуку з дредами і зовсім мене ніхто не впізнавав.

Це коли ти лиса була?

Зовсім лиса. Нас запросили в клуб уже як резидентів. У Титомира дуже хороша чуйка, він відразу зрозумів, що ми можемо розгойдати й порвати будь-яку публіку. І можемо робити з нею все, що завгодно, залежно від поставленого завдання. Для клубу це було дуже вигідно, і нас продавали як кілька складів, я міняла перуки й сукні, змінювалися музиканти, повністю змінювалася атмосфера клубу.

Запахло Одесою.

Так, підхід аферистів, тобто авантюристів. Відкриття «КаZантипу», після групи Infected mushrooms, боже мій, я співала «Боді-арт», і в мене саме народилася друга дочка. На грудях у мене було зображено інь-янь, на годуючих грудях 6-го розміру, це виглядало дуже ефектно, але естетично. Суцільний арт-об’єкт. Мене виносили, як божество, з якоюсь несамовитою зачіскою ірокез, чорно-біле все намальовано на грудях. Потім було дуже цікаво, я приїхала додому з концерту з розмальованими грудьми, треба було годувати дитину, і в будинку не було води… Нормально ми тоді відривалися, і Титомир як продюсер виступав, поки він не перейшов на новий рівень і не відвіз нас із клубу на Новий рік на Далекий Схід обкатувати його новий альбом. Перед Новим роком на нас теж розраховували, м’яко кажучи, у рідних стінах, він нас забрав, бо його запросили на відкриття якогось клубу, і ми сіли на боїнг полетіли хрін знає куди, до Владивостока. Тоді загадала бажання: хочу побувати на березі океану, побувала, але було -50 за Цельсієм.

На Тихому океані завершився цей етап твого життя і почався інший?

Так, почався інший.

Ну, все одно, подякуємо Титомиру, що був такий.

Звичайно, спасибі йому велике. Я йому насправді вдячна, він навіть записав пісню на мої слова, потім він передумав, узяв мою гармонію і співав на неї «Лондон, гудбай». Уявляєш, якби мені хтось у 14 років сказав, що я буду жити в Титомира будинку, то я б дуже здивувалася. А ми жили вп’ятьох в одній кімнаті, я спала на дивані, усі решта – на підлозі, я готувала борщі, Титомир абсолютно домашній котик був, у в’язаних шкарпетках поїдав борщі. Саме цей образ запам’ятався, що найцікавіше, абсолютно нормальна, адекватна така домашня людина. Коли вибухнула криза в 2008 році, я згадала, як всі любили мої борщі, я б могла тільки на борщах виїжджати. Домашня кухня для олігархів. Я б могла відкрити власни ресторан у голодний рік.

Ти учасник однієї з московських бієнале того безхмарного ще періоду. І у мене у зв’язку з цим подвійне запитання: чи спілкуєшся ти з куратором тієї бієнале, з яким ти працювала, з Олегом Куліком, і чи траплялася тобі цензура в мистецтві?

Мені пощастило, з грязі в князі – це про мене. Мені не доводилося стикатися з цензурою в мистецтві. Я недостатньо для цього розбещена. Кулік для мене, хоча він і не знає про це, – учитель. І сам того не усвідомлюючи, він розплющив мені очі на певні речі. У момент перфомансу, у своїх інсталяціях й інших проявах він – чиста творча енергія, миттєва, справжня і жива. Після бієнале я могла стати учасником величезної виставки у природному просторі «Нікола-Лінивець» «Архстояние». На першу виставку запрошували, плануючи віддати мені 50 га лісу під мій арт-об’єкт, я вже придумала, що це буде, але чомусь усередині цього проекту я відчула підтекст, не від Куліка, а взагалі від усього того, що відбувається на фестивалі. І мені це відчуття не сподобалося, я відмовилася брати участь. Побудова нібито сакрального простору не може відбуватися під впливом важких наркотиків або не повинна претендувати на таку назву. Я побачила, що для деяких художників, визнаних вже у світі мистецтва, у них є при всій їхній величі й такій зовнішній свободі, якісь абсолютно для мене незрозумілі комплекси. Наприклад, те, що вони створюють, курячи, скажімо, траву, або що я не художник, тому що я не вживаю, що художник повинен усе спробувати у своєму житті. Для мене це виявилося відстанню, знаєш, як перевернулося все.

Питання в тому, що можна так, але можна ж і по-іншому, чому ні?

Мене ось це і збентежило, і, не зважаючи на всю престижність моменту, я відмовилася. І саме тоді повернулася додому в Одесу.

Ви спілкуєтеся з Куліком зараз?

Мені дуже було приємно, коли минулого літа він приїхав у Зелений театр. Я була на його виступі. Ми з ним побачилися, він подарував свій новий каталог, і я відчула, що ми можемо з ним не бачитися, але зв’язок цей нікуди не зникає, і він постійно увімкнений. І був ще такий момент уже цього року, теж улітку, приїхала дівчина із Франції, ілюстратор, парижанка, дуже цікава, з цікавим баченням. У неї батько мусульманин, мама француженка, вона жінка-мусульманка, їм заборонено читати, на якійсь території, вона для них зробила спеціальний головний убір з ілюстраціями.

Головний убір у вигляді книги, арт-бук?

Так. Ми з нею поспілкувалися, і я дала їй координати Куліка та телефон Юрія Балашова – це ще один зубр сучасного мистецтва, і вони з нею зустрілися, приділили увагу. Дуже приємно, що вони так по-батьківськи схвально кивають у мій бік, коментують, що я виросла, що мені пофіг насправді, територія, місце.

Чи є різниця між одеським і київським контекстом, на твій погляд?

Так, звичайно, є різниця. Як би не хотілося знову дублювати з приводу нашої провінційності і варення у своєму соку.

Це треба дублювати доти, допоки це не сплине, тобі не здається?

Звичайно, легше розвиватися, приймаючи свою самість.

Але ж усе є для того, щоб: «нехай провінція, нехай, але провінція з обличчям».

З обличчям і з виходом до моря. У мене трошки стерлися межі, і ступінь значущості місця. Мені важливіше внутрішнє наповнення, зміст, те, що я роблю, і реакція на це людей, їхнє сприйняття. Я повинна переконатися в тому, що я правильно донесла свою думку.

Ти чекаєш на зворотний зв’язок?

Чекаю.

Є великі виставки, є фонди, які займаються просуванням, є гранти, які виділяються, на які їдуть за кордон і беруть участь у бієнале.

Так, є такі моменти, чудово, коли художник може представляти Україну за кордоном, удосконалюватися і привносити своє. А є пропозиції, які приходять на пошту, ти платиш 200-300 євро за участь, і в міжнародному каталозі з’являється фотографія із твоєю роботою, а потім наші художники, заплативши ці гроші, виставляють це всюди.

У резюме це подають. Це принцип побудови сучасного мистецтва, так працює весь світ. Це портфоліо.

Портфоліо, але у цьому випадку це такий, як би пристойніше сказати, самообман.

Є такий флешмоб у Facebook #мененевзяли, я не знаю, ти бачила, чи ні. Усі там розповідають маленькі історії як вони кудись не потрапили. Куди тебе не взяли так, щоб на тебе це дуже сильно вплинуло?

Завдяки своєму характеру я всі свої невдачі трансформую в новий абсолютно прорив, виток. У мене був дуже смішний випадок у Москві, здається, у 2007-му. Почалася криза, я шукала роботу. Побачила в оголошенні вакансію вокалістки, написано було «пафосний клуб», не пам’ятаю, «Рай» або не «Рай», ну коротше, якийсь дійсно він псевдопафосний був. І я пішла на прослуховування, підготувалася до роботи в пафосному клубі, прийшла, зайняла чергу серед дівчаток, які теж влаштовуються на роботу, взяла кави і присіла за столиком окремо. А всі візьми й почни шикуватися в чергу до мене на співбесіду! І мене не взяли.

Ще був один пам’ятний «не взяли» минулого року. Я вирішила, що краще шкодувати про зроблене, ніж про незроблене. І друзі мене дістали з цими «Голосами країни» і «Х-факторами», я пішла на «Х-фактор». І там мені сказали чотири «так», всі члени журі розповіли, яка я класна. Я заспівала пісню шведською мовою. Пісню Марі Фредрікссон – солістки Roxette. Medan Tiden називається. Страшну таку пісню. У травні того року пішов з життя Юрій Кузнєцов. Ця пісня – від неї мороз по шкірі, вона стала для авторки трансформаційною. Вона написала альбом, коли хворіла на рак, і вона одужала, вийшла з цієї оболонки. Постійні внутрішні гойдалки «художник-співачка» підштовхнули мене на створення абсолютно божевільного костюма – сукні-трансформера, яка змінювалася по ходу пісні. Я відстібала деталі, на мені виявлялося дві особи, з’єднані в поцілунку, падала сльоза, з’являлася рука, мов язик, який це все обривав, залишилося оголене серце, і потім, коли я поверталася і йшла, у мене на спині було намальовано небо. Журі очманіло злегка, і Данилко говорив, що він боявся, що буде перебір, але все вийшло достойно. Меладзе мені розповідав, як він щасливий, що є такі люди, і тири-мири. Вони мені стільки наговорили хороших речей, щирих, сиділи там мало не в сльозах усі, тому що я присвятила пісню всім, хто бореться із хворобою, щоб вони все ж таки пройшли цей етап і змінили своє життя. Після другого етапу я поїхала до Києва, і там, хто далі не проходить, просто не називають прізвища, і мене не назвали. Повертаюся додому і перекладаю цю пісню українською, за кілька годин знаходжу серед своїх знайомих людину, яка знає Марі Фредрікссон особисто. Записую цю пісню українською мовою і надсилаю їй. Тепер чекаю підтвердження, щоб її включити у свій альбом. Ось така історія про «мене не взяли».

Марина Абрамович на питання, чому чоловіки-художники домінують над жінками-художницями, відповідає: «Тому що жінки не можуть жертвувати всім, жінки хочуть мати все: любов, дітей, роботу, будинок, друзів, але ви не можете мати все». Як тобі її відповідь?

Чоловікам-художникам легше, звичайно, забити на дітей. Взагалі на все, але це серед знайомих і випадків із реального життя, тому жінкам, напевно, складніше. Я не кажу, не кричу, що я художник, і я навіть не впевнена, чи я художник. Але відчуваю, що вона говорить правду. Просто якщо виникне питання вибору між художником і дітьми, то, звичайно, художник буде шукати прояв у дітях. Діти, звичайно, заважають усе кинути, але мені не заважають. Я почала вагітною малювати свою першу велику роботу, і об’єкт, на якому мене «прорвало», був прямо перед пологами. Завдяки своїм дітям я потрапила на лекцію великого Станіслава Грофа (автора техніки «холотропного дихання»), познайомилася і вручила свою картину культовому режисерові Пітеру Гріневею.

Я читала, що ти не захотіла вчитися малювати в академічному сенсі.

Я хотіла йти на худграф. Прийшла після будівельного інституту, принесла свої роботи, які в мене вже були, запропонували взяти на третій курс. Мені хотілося отримати загальні базові технічні моменти, але вже почалася така школа життя, що я не встигла отримати спеціальну художню освіту. Одного разу познайомилася з художником Сергієм Бугайовим, відомим публіці, як «хлопчик Бананан» із культового фільму «Асса». Показала каталог своїх робіт, просила допомоги й підказки куди та як рухатися і рости. На що отримую відповідь: «Просто малюй, ти в такому оточенні, що якщо в тебе воно є, воно не може не прорости».

Як ти себе ідентифікуєш щодо локацій  ти одеська художниця, музикантка й перформерка чи українська?

Не будемо випендрюватися, все ж таки, напевно, одеська. Територія і менталітет. Одеська з яскравим українським акцентом.

Уявімо, що тобі випала можливість оживити одного померлого митця з часу народження Ісуса Христа і до цього дня, кого будеш воскрешати?

Я не знаю, навіщо їх оживляти. Нікого. Мені здається, що Всесвіт набагато розумніший, ніж я, і всі вчасно пішли.

Розмовляла Олена Боришполець

Фото: Анатолій Спиця

Джерело: opinion.biz.ua